Леон, Кашка і Тамара або як ми з'їздили в Польщу

Цього разу наша маленька подорож почалась якось абсолютно незібрано.

 

День перший 

Купили ми квиток до станції Мостиська (мало б бути Мостиська 2, але електричка називається саме так). Там крім циганського співу було багато «цікавих» дідусів, один з яких розказував нам, що українські хлопці ліпші за поляків.

Кордон перейшли швидко (бо після обіду в спеку небагато людей наважиться на такий подвиг). Коли збирались вже сідати на маршрутку, згадали про різницю в часі, яку при купівлі квитків ніде не враховували, але все обійшлось добре.

Чекати довго на маршрутку до Перемишля не прийшлось. Ми впевнено зайшли в неї, поки шофер не почав щось кричати про квитки. На цей раз їх треба було купувати при вході. Продав нам водій їх по студентському за 2 квитки – 4 злотих.

На цьому етапі нам вже було дуже весело. 

Коли приїхали в Перемишль, одразу пішли по квиток на Жешув. Як виявилось, там якщо купляєш квитки на електричку в певному напрямку, то неважливо о котрій годині конкретно ти їдеш. Так ми сіли на електричку в 17.43 і поїхали. Вирішили ми з Гальою, що якби ще душ, то в польських електричках можна було б жити (настільки вони затишні). Там є розетки, інтернет і дуже зручні сидіння. 

Наступний переїзд: Жешув-Краків. 

В Краків ми приїхали вночі, і до автобуса в Закопане нам треба було чекати 2 год.20 хв. Щоб не витрачати час дарма ми пішли поспати на вокзалі. Там було два зали, в одній були люди (там нам страшенно не сподобалось), а в іншій – охоронці і чистенька кімната. Там ми і залишились. Спочатку спати там було страшно і Галя хотіла чергувати, але потім ми заснули обоє, а охоронці за нами наглядали.

   

День другий

Переїзд в Закопане теж був легким. Приїхали ми рано, 6 ще не було. Тут зранку дуже спокійно. З містечка чудово видно гори, скалисті. Небо трохи хмурне, але хіба то проблема?

В хостел заселяють  з 14.00, того ми вирішили піти на каву в макдональдс (він тут одразу). Тут нас чекала справжня комедія. Ми не могли розібратись, де вбиральня (вхід туди, до речі, не вільний, але по коду в чекові), і дзвонили багато раз на кухню.
Врешті-решт звідти вийшов дядько, який знервовано сміявся і щось мені наговорив, але я навіть не зрозуміла, якою мовою.

Після ми вирішили піти на найбільш відому в тому районі гору Губалувка (1123 м над рівнем моря. Дивиною було для нас те, що на верхівці гори - цивілізація: магазинчики, кафе, багато людей. Погуляли трохи тією місцевістю, лісами та дорогою до Закопаного.

Сусіди наші в хостелі всі говорять тільки англійською, тому з ними ми не спілкуємось. Якщо чесно, то люди не дуже приємні. Чи то перегар за кілометр, чи то щось інше заставило нас так думати про них.

Ввечері почався дощ і того трохи зіпсував наші плани (на качєльки ми не пішли, і кіно під відкритим небом не показували). Але настрій все одно був хороший. Ходили в кафе, де за 100 гр їжі плата 3 злотих. За 22 злотих можна добре поїсти, що досить дивно (для нас) для курортного містечка. День пройшов швидко.

День третій 

Ранок почався рано. В 6 ми вже прокинулись, а в 7 встали і почали потрохи збиратись. В цьому хостелі, де ми зупинились, сніданок входить в вартість проживання. 

Що стосується самого хостела, то він дуже затишний. Кухня гарна, кольорова і сонячна. На сніданок можна було брати мюслі, молоко, робити тости і мастити їх нутелою або різними джемами. Безкоштовній нутеллі були раді як слони. Ми не вміємо (але обов’язково навчимось) користуватись тостером, того їли той «хлібчик» просто так.

Після сніданку ми планували відправитись до озера «морське око», але по дорозі ми зустріли перешкоди. Це був чоловік, років 50-60. Він пробував нам шось пояснити польською, але, напевно, сам не знав, шо саме хотів сказати. Він же нам сказав, шо він – наш Леон, я - тамара, а Галя - Кашка. Ледве відірвались від нього.

Їхати до озера десь годину, вартість проїзду 10 злотих.

Після того, як доїхали до озера, треба було йти десь 2 години до нього самого. Знаходиться озеро на висоті 1395 м. І воно дуже гарне. А гори, які його оточують, просто перехоплюють подих.

Також ходили до озера, яке називається «Чорний став». 

Ці дві водойми з’єднані водоспадом. Шоб описати красу, яка відкривається з тих вершин, мало слів. 

Коли повертались, Галя підвернула ногу. І хвилини не пройшло, зупинилась біля нас група людей. Дві жінки, два чоловіки і хлопчик. Ми самі не зрозуміли коли, але вони перемотали Галі ногу, забрали рюкзак і взяли її на плечі, шоб знести. Найближчих дві години були як в тумані. Такі добрі люди зустрічаються нам вже не перший раз, і деколи від такого відношення аж плакати хочеться, розчулившись (дуже сподіваюсь, що цим людям завжди в житті щастити буде). Вони завели-занесли нас до входу на територію, де озеро. Тут був лікар, якшо цього чоловіка можна так назвати. Він покрутився біля нас і викликав «каретку» (швидку допомогу). Після години очікування приїхала бригада, яка сказала, шо виклик коштує 600 (!!!) злотих + за кілометри + за гіпс чи шось таке. Ну тут, думаю, не треба пояснювати, шо ми відчули в той момент. Наші рятівники нас і тут не покинули. Вони говорили з чоловіками зі швидкої і вмовили їх, шоб ми ту суму не оплачували (заплатити треба було б навіть, якби ми не їхали нікуди). «Супер-медик», який був на місці пішов собі десь.

Швидка вже збиралась їхати, але погодилась нас звезти трохи (9 км) до маршруток на Закопане. І у швидкій були добрі люди-лікарі, які сказали, шо просто «мають добре серце».

Галя кульгала, мене страшенно нудило і нам (вже) було дуже смішно.

Далі хочеться сказати, шо краківський вокзал ідеально підходить (вже не перший раз) для ночівлі. 

Цікавою видалась і дорога з Жешува до Перемишля. В електричці до нас підсів стрьомний мужик, який розказував шось за роботу, хотів цілувати нам руки, і казав, шо повозить нас по світу. Він щиро захоплювався парою, де чоловікові було 85 років (чи якось так), а жінці 20 з чимось, бо він помре, а їй залишаться статки. Після того, як він сказав, шо нам прийдеться «інколи працювать і начальника цілувать», а потім знов хотів поцілувати мене в руку, я підняла істерику. Він образився і пішов, та й файно. Другий мужик, який підсів до нас, не знаю, звідки взявся, і куди подівся, але він явно був якимось коміком, бо цілу дорогу шось нам розказував і сам з того тішився.

Перехід кордону більш-менш легкий, пройшов швидко, але повертатись з подорожі, хоч і маленької знов сумно. В Закопане ми ше приїдемо, але сподіваюсь, шо наступного разу це вже буде з палатками:)